Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Правова позиція Верховного Суду України від 11 вересня 2017 року по справі №3-649гс17:
Відповідно до частини першої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Оскільки предметом спору у даній справі є визнання недійсним рішення про визначення коду товару, прийнятого суб’єктом владних повноважень – Східною регіональною митницею (відділ тарифів та митної вартості), то цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України встановлено, що господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.
Тому, провадження відкрите в порядку господарського судочинства, підлягає припиненню із передачею заяви на розгляд Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E1BEA7D5FCF59D5EC22581A2002EB253
Правова позиція Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року по справі №6-1422цс17:
Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено ст.17 ЦПК України. Відповідно до ч.2 ст.1 ЗУ «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до ч.2 ст.389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом.
Згідно ч. 3 ст.389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого ч. 2 цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала.
Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана ВРУ, є частиною національного законодавства України.
На розширення цього положення Основного Закону в ст.17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення цього пункту констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13.
Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення).
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року).
У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Таким чином, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1B0BB05EF06464BAC225819A004BFF1A
Правова позиція Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року по справі №6-1136цс17:
Відповідно до ч. 1 ст. 587 ЦК України особа, яка володіє предметом застави, зобов’язана, якщо інше не встановлено договором: 1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави; 2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.
Згідно із частиною другою статті 8 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів те реєстрацію обтяжень» боржник повинен своєчасно повідомляти обтяжувача про загрозу втрати, пошкодження, псування чи погіршення стану предмета обтяження.
Згідно з пунктом 2 параграфу 5 договору застави, укладеного між сторонами у справі, звернення стягнення та предмет застави здійснюється за вибором заставодержателя одним зі способів: за рішенням суду або в позасудовому порядку шляхом набуття заставодержателем предмета застави у власність чи шляхом продажу заставодержателем предмета застави третій особі – покупцю.
За положеннями п. 3 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду мають зазначатись, зокрема, заходи щодо забезпечення збереження предмета забезпечувального обтяження або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні суду, є одним із заходів примусового виконання цього рішення.
Однак, суди не врахували, що вимоги банку про вилучення предмета застави та передачу в управління на період до його реалізації є саме такими заходами. Незважаючи на те, що в договорі застави передбачені повноваження заставодержателя щодо вилучення у відповідача предмета застави та передачі його в управління банку, однак, щоб державний виконавець при виконанні рішення суду (відповідно до ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження») вилучив у боржника транспортний засіб та передав його на зберігання стягувачу, це повинно бути зазначено в рішенні суду.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B39163BED1F36F69C225819A002FB513
Правова позиція Верховного Суду України від 9 серпня 2017 року по справі №3-788гс17:
Навіть у разі втрати фізичною особою статусу суб’єкта підприємницької діяльності, на підставі статті 52 Цивільного кодексу України, встановлено цивільно-правову відповідальність ФОП, згідно з якою така фізична особа відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Зокрема, відповідно до норм чинного законодавства однією з особливостей підстав припинення зобов’язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи (виключення з реєстру суб’єктів підприємницької діяльності) її зобов’язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. ФОП відповідає за своїми зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Зі змісту наведених норм убачається, що основне зобов’язання за договорами не припинилося, тому немає підстав для припинення провадження у справі.
Крім того, із матеріалів справи вбачається, на час вирішення питання про порушення справи, відповідач-ФОП був належним чином зареєстрований в Реєстрі. Відповідно до витягу із Реєстру державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності відповідача було здійснено після порушення провадження у справі.
У разі коли відповідна зміна статусу відбулася після порушення провадження у справі, вона не тягне за собою наслідків у виді зміни підвідомчості такої справи і, відповідно, – припинення провадження у ній, оскільки на час порушення господарським судом такого провадження її розгляд належав до юрисдикції цього суду.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/158D244E048B3EF8C225817D004AFD1C
Правова позиція Верховного Суду України від 21 червня 2017 року по справі №3-512гс17, від 31 травня 2017 року по справі №3-308гс17, від 19 квітня 2017 року по справі №3-306гс17, від 15.03.2017 у справах № 3-32гс17, №3-85гс17, №3-53гс17, №3-1589гс16, №3-1500гс16, №3-1587гс16, №3-1590гс16, від 22 лютого 2017 року у справах №3-26гс17, №3-40гс17, №3-41гс17, №3-50гс17 та від 8 лютого 2017 року у справах №3-1586гс16, №3-1417гс16:
Законом України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» № 4442-VI визначено, що товариство утворюється як публічне акціонерне товариство, 100 % акцій якого закріплюються в державній власності, на базі Державної адміністрації залізничного транспорту України (далі – Укрзалізниця), а також підприємств, установ та організацій залізничного транспорту загального користування, які реорганізовуються шляхом злиття.
Пунктом 2 розділу ІІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону № 4442-VI встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.
Аналіз норм права дає підстави для висновку, що спеціальним Законом № 4442-VI визначено пріоритет у застосуванні його норм, а саме: утворення Товариства здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України, який, крім іншого, виконує функції загальних зборів Товариства.
Відповідно до зазначеного Закону та на виконання його вимог постановою Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року № 200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» утворено ПАТ «Українська залізниця» на базі Укрзалізниці, підприємств залізничного транспорту, які реорганізовуються шляхом злиття, до переліку яких включено й ДП «Донецька залізниця».
Згідно з пунктами 1, 2 Статуту ПАТ «Українська залізниця» є юридичною особою, що утворене відповідно до Закону № 4442-VI, Постанови № 200; товариство є правонаступником усіх прав і обов’язків Укрзалізниці та підприємств залізничного транспорту. Товариство є юридичною особою з дня державної реєстрації (пункт 12 Статуту).
Так, у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань міститься інформація про те, що ДП «Донецька залізниця» перебуває у стані припинення, однак запису про припинення у Реєстрі немає.
Крім того, в Реєстрі наведено дані про юридичних осіб, правонаступником яких є ПАТ «Українська залізниця», серед яких зазначено ДП «Донецька залізниця». Водночас згідно з інформацією у Реєстрі про здійснення зв’язку з юридичною особою правонаступництво ПАТ «Українська залізниця» щодо ДП «Донецька залізниця» настає відповідно до Постанови № 604 після внесення майна до статутного капіталу правонаступника.
Аналіз зазначених норм права та встановлених судом дійсних обставин справи дає підстави для висновку, що спеціальним Законом № 4442-VI визначено особливості утворення ПАТ «Українська залізниця», на виконання цього Закону Кабінет Міністрів України прийняв відповідні нормативно-правові акти та діяв не тільки як вищий орган у системі органів виконавчої влади, а й як особа, яка здійснює на підставі цього Закону від імені держави функції вищого органу управління Товариством.
Враховуючи викладене, питання правонаступництва ПАТ «Українська залізниця» стосовно ДП «Донецька залізниця» визначається спеціальним Законом та прийнятими на його виконання постановами № 200 та № 604, які пов’язують перехід прав і обов’язків ДП «Донецька залізниця» до ПАТ «Українська залізниця» з інвентаризацією, складанням передавального акта та внесенням майна до статутного капіталу правонаступника.
Таким чином, якщо ці дії не було проведено, то суди повинні відмовляти у задоволенні позовів про стягнення збитків із ПАТ «Українська залізниця», оскільки в такому разі воно не буде правонаступником підприємств залізничного транспорту, розташованих на тимчасово окупованій території.
Проаналізувавши велику кількість постанов ВСУ можна зробити висновок, що уже склалася стала практика та виробилася правова позиція стосовно питання: чи є ПАТ «Українська залізниця» правонаступником прав і обов’язків ДП «Донецька залізниця», в тому числі, і на стадії виконання рішення суду? Однозначно – ні!
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C7276778723F2467C22581480042DA27
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/877AC0DA3F7AF376C22581390041F17F
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9D7BB55C75C4B9B6C225810F004A5D44
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A753367615D3ABF2C22580ED004247E2
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D3F04BE8BB68DD56C22580EB004C00DF
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7D20221426549853C22580EC002C0BEB
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BA635C078B4FDFCFC22580ED003E1D91
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/93787CA621033858C22580F200494C35
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F3D2DDA96F78D434C22580F2004943C1
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C3713FE5A7BEC5ECC22580F2004935B5
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D571F82EB38C8CF5C22580D8003BC3CD
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7D0E5A1E8CF9663FC22580D8003BBAF7
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8E5196C6ADB0D207C22580D8003BB26F
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3CCD1E0B977B2609C22580D8003BA927
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/430F7A7214B3D806C22580D6004FB64E
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F934DDAF4B6DBBC9C22580D6004FA8C2
Правова позиція Верховного Суду України від 7 червня 2017 р. по справі №3-115гс17:
Господарський спір підвідомчий господарському суду за наступних умов: учасники спору є суб’єктами господарювання; між ними виникли господарські відносини, що регулюються ЦК, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, тобто спір має господарський характер. Згідно з статтею 4 ГК не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема трудові відносини.
Так, відповідно до статті 1 ЗУ “Про колективні договори і угоди” колективний договір, угода укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників та роботодавців.
Таким чином, спір, що виник з колективного договору не підвідомчий господарському суду, , адже ці договори не регулюють господарські відносини між суб’єктами господарювання, а спрямовані на регулювання трудових і соціально-економічних відносин між роботодавцем і працівниками, тому вирішення спору по суті господарськими судами першої та апеляційної інстанцій, ухвалення ними рішення та постанови по суті спору є помилковим.
Крім того, в ухвалі Верховного Суду України від 07 травня 2009 року у справі № 6-22269св08 висловлено правову позицію, що розбіжності, які виникли між сторонами соціально-трудових відносин щодо виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень згідно з статтею 2 ЗУ “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” визначено як колективний трудовий спір (конфлікт). Цим же Законом установлено окремий (позасудовий) порядок вирішення колективного трудового спору, який передбачає формування вимог найманих робітників до роботодавця у їх задоволенні, вирішення колективного трудового спору примирною комісією. Можливість судового порядку розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) процесуальним законодавством та ЗУ “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” не передбачена, крім визначених законом випадків. Цей законодавчий акт передбачає примирно-третейську процедуру та систему організаційних структур із належною компетенцією щодо узгодження інтересів конфліктуючих сторін.
Таким чином, конфлікт, який виник між сторонами, є колективним трудовим спором відповідно до статті 2 ЗУ “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, а відтак розгляду цього спору в судовому порядку законодавством України не передбачено.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8D0F93A5E209A207C225813F003FB510
Правова позиція Верховного Суду України від 31 травня 2017 р. по справі №6-703цс17:
Відповідно до п. 1, 3 ч. 1 ст.15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (ч.1 ст.167 ГК України).
При визначенні підвідомчості справ цієї категорії судам необхідно керуватися поняттям корпоративних прав, визначеним ч. 1 ст.167 ГК України.
У разі якщо суб’єктний склад осіб, які беруть участь у справі, або предмет позову не відповідають визначеним п. 4 ч. 1 ст.12 ГПК України справам, що виникають з корпоративних відносин, суди повинні мати на увазі, що відповідно до ст. 1 ГПК України господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. У зв’язку з відсутністю в законодавстві норм про спеціальну підвідомчість (підсудність) спорів, пов'язаних з емісією цінних паперів, розміщенням акцій чи їх обігом, а також часток у статутному (складеному) капіталі товариства, що виникають між акціонерами (учасниками) господарського товариства та товариством (крім передбачених п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України), такі позови повинні приймати господарські суди за правилами статті 1 ГПК України, тобто з урахуванням суб’єктного складу учасників спору.
Таким чином, під корпоративними відносинами розуміють відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
Реалізація учасником господарського товариства передбачених законом прав учасника господарського товариства відбувається в межах корпоративних відносин.
У справі, яка переглядається, спір між сторонами виник щодо грошових коштів, що підлягають сплаті за умовами діючого договору про відступлення права вимоги до договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла», тобто щодо виконання грошового зобов’язання і не стосується захисту позивачем своїх прав, пов’язаних з процедурою реалізації корпоративного права.
Оскільки між сторонами виник спір не з корпоративних правовідносин, позивач - СПД не є учасником ТОВ «ТД «Каміла», звернувся до суду за захистом своїх майнових прав, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D1302DA0E09382E5C225813F00420534
Правова позиція Верховного Суду України від 31 травня 2017 р. по справі №3-164гс17:
Сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України.
Згідно з ч. 3 ст. 6 ЗУ «Про судовий збір» за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об’єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.
За подання зустрічних позовних заяв, а також заяв про вступ у справу третіх осіб із самостійними позовними вимогами судовий збір справляється на загальних підставах (ч. 5 ст. 6 ЗУ «Про судовий збір»).
Оскільки кожна позовна заява є самостійним, окремим об’єктом справляння судового збору, то за подання апеляційної скарги на рішення суду судовий збір справляється у відсотковому співвідношенні до розміру судового збору, що підлягав сплаті при поданні кожної окремої відповідної позовної заяви, незалежно від оспорюваної суми, зменшення розміру судового збору судом на підставі ст. 8 ЗУ «Про судовий збір» і розподілу судом при ухваленні рішення судових витрат пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
У справі, яка розглядається, ТОВ «Землогістика» (позивач за зустрічним позовом), не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, подало до апеляційного суду апеляційну скаргу і сплатило судовий збір, обчислений зі ставки, що підлягала сплаті при поданні зустрічної позовної заяви немайнового характеру.
Оскільки ТОВ «Землогістика» в апеляційному порядку оскаржувало рішення місцевого господарського суду лише в частині вирішення зустрічного позову, а вимога закону про сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду за ставкою у відсотковому співвідношенні до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, стосується кожного окремого позову, в цьому випадку – зустрічного, то заявник правомірно сплатив судовий збір, виходячи із розміру позовних вимог за зустрічним позовом.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Рекомендація щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя № R (81)7, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 року, та практика Європейського суду з прав людини під час застосування цієї Конвенції не визнають необхідність сплати судових витрат обмеженням права доступу до суду. Разом із тим, ураховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції та прецедентну практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі»), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/97819D203110C1D9C2258147002C4631
Правова позиція Верховного Суду України від 26 квітня 2017 р. по справі №3-300гс17:
ВСУ роз’яснив, чи може бути зафіксована згода на заміну боржника у протоколі загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю.
Частиною 1 статті 510 ЦК встановлено, що сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Чинне цивільне законодавство передбачає можливість заміни сторін у зобов’язанні, однак встановлює певні обмеження свободи розсуду учасників відповідних правовідносин з метою запобігання порушенню балансу інтересів цих осіб. Разом із тим закон встановлює обмеження на заміну боржника у зобов’язанні поза волею кредитора.
Згідно зі ст.520 ЦК боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Норма ст. 520 ЦК має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов’язання внаслідок заміни особи боржника.
Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. Вступаючи у договірні відносини, кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов’язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо).
Відтак, для заміни боржника у зобов’язанні необхідна воля кредитора щодо відсутності заперечень проти покладення обов’язку первісного боржника на іншу особу.
Разом з тим, чинним законодавством встановлено лише форму правочину щодо заміни боржника у зобов’язанні – цей правочин вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання (ст. 513, 521 ЦК).
Водночас форми надання згоди кредитором щодо заміни боржника у зобов’язанні законом не передбачено.
Наведене дає підстави для висновку про те, що для заміни боржника у зобов’язанні істотне значення має не форма виразу волі кредитора, а наявність відповідної волі, що і вимагається згідно з приписами ст. 520 ЦК.
За змістом ч.1 ст. 98 ЦК загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. Отже, загальні збори учасників товариства є органом, який формує волю товариства з будь-яких питань діяльності юридичної особи.
Таким чином, відповідно до норми ст. 520 ЦК вимагається наявність волі (згоди) кредитора на заміну боржника у зобов’язанні, а згідно з частиною 1 статті 98 ЦК волю господарського товариства можуть формувати загальні збори учасників цього товариства. Відтак, протокол загальних зборів учасників первісного кредитора, у якому зафіксовано рішення загальних зборів учасників про згоду на заміну боржника за договором позики, є достатнім та належним доказом волі (згоди) кредитора на заміну боржника у зобов’язанні, що відповідає приписам статті 520 ЦК.
Враховуючи викладене, застосування норми ст. 520 ЦК у частині кваліфікації згоди кредитора виключно як одностороннього правочину є неправильним.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E1F7F27F2A2700C6C225813D00264025
Правова позиція Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року по справі №3-994гс15-9:
Порядок роз’яснення рішень господарських судів встановлено ст. 89 ГПК і ст. 31 Закону України «Про виконавче провадження».
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 89 ГПК суддя за заявою сторони чи державного виконавця, приватного виконавця роз'яснює рішення, ухвалу, не змінюючи при цьому їх змісту, а також за заявою сторони або за своєю ініціативою виправляє допущені в рішенні, ухвалі описки чи арифметичні помилки, не зачіпаючи суті рішення. Подання заяви про роз'яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до примусового виконання.
Згідно зі ст. 31 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо викладена у виконавчому документі резолютивна частина рішення є незрозумілою, виконавець або сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення відповідного рішення.
Аналіз наведених процесуальних норм права дає підстави для висновку, що постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року не може бути об’єктом роз’яснення відповідно до приписів ст. 89 ГПК, оскільки вказаною постановою справу передано на розгляд до суду першої інстанції, вона не підлягає примусовому виконанню, тобто не відноситься до рішень, право на роз’яснення яких передбачено зазначеними нормами.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/AA226AA5287922AEC225810C0030638F
Правова позиція Верховного Суду України висловлена на спільному засіданні Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах від 11 квітня 2017 р по справі №21-3632а16:
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).
За правилами пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) господарським судам підвідомчі справи, зокрема, у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов’язані із невиконанням, на думку позивача, умов господарського договору, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ГПК.
Таким чином, Верховний Суд України вважає, що в цьому випадку неоднаково застосовано статтю 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7F05A08D96751B8EC2258110004114FC
Правова позиція Верховного Суду України від 5 квітня 2017 року по справі № 6-381цс17:
Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Згідно із пунктом 4 статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Із системного аналізу положень ст.ст. 88, 143 ЦК України, ст.ст. 88, 167 ГК України, ст. 10 Закону України від 19 вересня 1991 року «Про господарські товариства» вбачається, що корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами. Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб'єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).
При визначенні підвідомчості (підсудності) справ, що виникають із корпоративних відносин, слід керуватися поняттям корпоративних прав, наведеним у частині першій статті 167 ГК України - корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Таким чином, не підлягає розширеному тлумаченню пункт 4 частини 1 статті 12 ГПК також щодо справ, пов'язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі НЕ є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув. Отже, спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, НЕ є підвідомчими (підсудними) господарським судам.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F176762480B02FBAC22580FF004DC5E5
Правова позиція Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-6сно16:
Відповідно до статті 361 ЦПК рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими обставинами, вичерпний перелік яких міститься у частині другій зазначеної статті.
Однією з підстав для такого перегляду судового рішення є істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.
Зазначені обставини – це юридичні факти, які існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику. Крім цього, вони повинні бути істотними, тобто такими, що могли вплинути на висновки суду при ухваленні судового рішення і були встановлені після набрання ним законної сили.
Однак, нова обставина, що з’явилася або змінилася після розгляду справи, не є підставою для перегляду справи в порядку, встановленому статтями 361–365 ЦПК.
Тому, не вважаються нововиявленими обставинами нові докази, які виявлені після постановлення рішення суду, а також зміна правової позиції суду в інших подібних справах.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/001FF65B8F4A2CD2C22580FE004CDD09
Правова позиція Верховного Суду України від 14 березня 2017 року у справі №21-3944а16:
Згідно з частиною 3 статті 6 ЗУ «Про судовий збір» у разі, коли в позовній заяві об’єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну з них.
Однак, системний аналіз частини 1 статті 6, частини 2 статті 162, частини 5 статті 171-1 КАС дає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою.
Вимога про поновлення на посаді - є окремою вимогою, але від сплати судового збору позивач звільнена відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 5 ЗУ «Про судовий збір».
Таким чином, у переглянутій справі було заявлено дві позовних вимоги немайнового характеру, за які має бути сплачено судовий збір, а не п’ять, як зазначив суд.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/13C349C0CC1AD0A9C22580F4004A0C6D
Правова позиція Верховного Суду України від 13 березня 2017 р. по справі №6-1783цс16:
Відповідно до ч. 1 ст. 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку:
1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду;
2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.
Зазначені особи можуть подати касаційну скаргу, якщо оскаржуваним рішенням суду безпосередньо вирішено питання про їх права, свободи або про їх обов‘язки, тобто безпосередньо встановлено, змінено або припинено права або обов‘язки цих осіб.
У справі, яка переглядається, предметом спору, який вирішувався судами, є квартира, право власності на яку на підставі договору купівлі-продажу набула заявниця, та яку до участі у справі залучено не було.
Однак, вирішуючи питання щодо прийняття поданої заявницею касаційної скарги, суд касаційної інстанції, пославшись на те, що право власності на спірну квартиру набуте нею після ухвалення рішення суду першої інстанції, безпідставно вважав, що судовими рішеннями не вирішувалось питання про її права та обов’язки.
Отже, при вирішенні питання про прийняття касаційної скарги судом касаційної інстанції допущені порушення норм процесуального права, а саме ст. 324 ЦПК України, що призвело до обмеження реалізації права особи на касаційне оскарження судових рішень
. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/246996694D8E2410C22580EB00529BAA
Правова позиція Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 6-2833цс16:
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Для визначення наявності стану, в якому громадянин не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.) на момент укладення угоди, суд призначає судово-психіатричну експертизу, яка є обов’язковою, навіть якщо в медичних документах відсутні відомості про подібні захворювання чи стани. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент укладення угоди особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
Призначення експертизи у разі заявлення клопотання про її призначення хоча б однією зі сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи згідно з вимогами п.2 ч.1 статті 145 ЦПК України є обов'язковим.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BB67A1970AF46243C22580E9004204E2
Правова позиція Верховного Суду України від 1 березня 2017 р. по справі №6-284цс17:
Згідно зі ст. 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні.
Відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.
Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.
Разом з тим ч. 2 ст. 524 та ч. 2 ст. 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/31F9C2EA918E7EEAC22580DC0042BB21
Правова позиція Верховного Суду України від 1 березня 2017 р. по справі №6-2818цс16:
Згідно із ч. 1 ст. 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 73, ч. 2 ст. 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого ч. 1 цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.
Відповідно до ст. 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді.
Представник заявника не був присутній в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, докази про його належне повідомлення про день та час слухання справи в матеріалах справи відсутні, копію ухвали суду апеляційної інстанції належним чином позивачу направлено не було.
Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема не направленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня у судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B7AFBF20440B9203C22580E300348E7E
Правова позиція Верховного Суду України від 1 березня 2017 року у справі №6-152цс17:
Розглянувши позов про стягнення з відповідача судового збору ВСУ дійшов висновку, що відповідно до посвідчення та довідки до акту огляду МСЕК відповідач є інвалідом II групи, а згідно п. 9 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди І та ІІ груп, законні представники дітей – інвалідів і недієздатних інвалідів І та ІІ груп.
Тому суди безпідставно задовольнили вимоги в частині стягнення судового збору з відповідача, який відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати.
Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України, зокрема якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті).
Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/35343B2DF2D39C35C22580E30033F2BC
Правова позиція Верховного Суду України від 1 березня 2017 року у справі №6-3139цс16:
Згідно із частиною першою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 01.01.2016 р., суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.
Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в зазначеній вище редакції судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Таким чином, суддя виступає як посадова особа, уповноважена на виконання функцій держави, а не як приватна особа, до якої можна звернутися з позовом.
Згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди.
Проте у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції.
Відповідно до статті 125 Конституції України (в редакції від 02.03.2014 р.) в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані та Верховний Суд України.
Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві.
Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.
Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FD71F07D29FB93D0C22580DC0042CF5D
Правова позиція Верховного Суду України від 22 лютого 2017 р. по справі №6-2705цс16:
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.
Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7).
Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.
Отже, норми Закону № 5405-VI від 2 жовтня 2012 року, якими ЦК України доповнено статтею 10571, набрали чинності 4 листопада 2012 року, тобто після укладення спірного іпотечного договору, який було укладено 24 квітня 2008 року та додаткового договору до нього від 1 вересня 2009 року, що виключає можливість застосування зазначеної норми до спірних правовідносин.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E5E10C32AD7396C4C22580E600530745
Правова позиція Верховного Суду України від 1 лютого 2017 року у справі №3-1299гс16:
Пунктом 4, ч. 1, ст. 12 ГПК України передбачено, що господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів; Разом з цим, закон визнає учасником товариства лише ту особу, яка є власником його частки у статутному капіталі.
ВСУ констатував хибність розширеного тлумачення поняття «корпоративні спори», які підвідомчі господарським судам.
Згідно ст.. 167 ГК України, ст.. 10 ЗУ „Про господарські товариства” учасник (акціонер) господарського товариства має певні корпоративні права щодо товариства, учасником якого він є, і не має корпоративних прав щодо іншого господарського товариства, учасником якого він не є. Не передбачено права акціонера господарського товариства звертатися до суду за захистом прав та інтересів самого товариства поза відносинами представництва.
Так, недотримання вимог закону та установчих документів юридичної особи під час скликання і проведення загальних зборів не може визнаватися порушенням прав тих позивачів, які НЕ є учасниками (акціонерами, членами) цієї особи.
ВСУ звернув увагу не те, що суди попередніх інстанцій приймали до розгляду позов, керуючись положеннями про істотну участь ЗУ «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення». ВСУ зазначив, що цей закон не регулює корпоративні відносини, і наведені у ньому визначення термінів не можуть бути вирішальними при визначенні підвідомчості справи господарському суду.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/09DA9729EB9BE0BAC22580C20027A5CE
Правова позиція Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року по справі №3-1271гс16:
Так, позивач послався на положення статей 1212 – 1214 ЦК як на правову підставу своїх вимог про повернення в натурі безпідставно набутого майна – земельної ділянки, а обґрунтовуючи вимоги про стягнення певної грошової суми зауважив, що ця сума є сумою несплаченої відповідачем орендної плати за використання земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, без укладення договору оренди, внаслідок чого позивач був позбавлений можливості отримати дохід у такому розмірі від здачі спірної земельної ділянки в оренду саме відповідачеві, чим позивачеві завдано збитки у виді неодержаної орендної плати за землю.
Стаття 1212 ЦК широко визначає підстави виникнення зобов’язань у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.
Але предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Крім того, підстави позову – це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. До підстав позову входять лише юридичні факти, тобто ті, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення.
Таким чином, підставами заявленого позову відповідно до пункту 5 частини 2 статті 54 ГПК є обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, а не саме по собі посилання на норми матеріального права.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/961DD86FBA872617C2258098005ACAD2
_03_03.png)
