Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Правова позиція Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року по справі №3-778гс17, від 6 вересня 2017 року по справі №6-1136цс17:
Згідно зі статтею 22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
За змістом статті 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної особи або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Отже, для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника і збитками, вини.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FEC066A5070B3880C22581A0004831F6
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B39163BED1F36F69C225819A002FB513
Правова позиція Верховного Суду України від 7 червня 2017 р. по справі №6-282цс17:
Проаналізувавши норми ст. 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів.
Правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.
Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик.
При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування.
З огляду на викладене можна зробити висновок, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між особою та страховою компанією договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, є грошовим зобов’язанням.
Таким чином, з огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія ч. 2 ст. 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/55484297CAC31395C2258140003F404B
Правова позиція Верховного Суду України від 7 червня 2017 р. по справі №3-189гс17:
За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ст.ст. 553, 556 ЦК).
У справі, яка розглядається, предметом позову є стягнення коштів з ПАТ «Ексімбанк», які ТОВ «Витарина» вважає безпідставно набутими з огляду на те, що позивач як поручитель, виконавши зобов’язання, забезпечене порукою, набув прав кредитора у цьому зобов’язанні, проте не може задовольнити свої вимоги внаслідок ліквідації ТОВ «Універсал-Юг». Суд встановив: на час укладення Договору поруки між ПАТ «Ексімбанк» і ТОВ «Витарина» запис про ліквідацію ТОВ «Універсал-Юг» до Реєстру внесено не було; за Договором поруки ТОВ «Витарина» поручилося за виконання зобов’язань саме ДДЕАФ «Асканія-Нова»; факт дійсності Договору поруки підтверджено судовими рішеннями в інших справах, які набрали законної сили у 2008 та 2009 роках. Зокрема, у 2009 році суд відмовив у задоволенні позову ТОВ «Вітарина» до ПАТ «Ексімбанк» і ДДЕАФ «Асканія-Нова» про визнання недійсним Договору поруки, який також було обґрунтовано ліквідацією позичальника за Кредитним договором (ТОВ «Універсал-Юг») та відсутністю у зв’язку із цим дійсної вимоги кредитора станом на день укладення Договору поруки.
Разом із тим за змістом положень ст. 1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Цей вид позадоговірних зобов’язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Оскільки між сторонами у справі, яка переглядається, було укладено Договір поруки, забезпечене порукою зобов’язання не виконано, спірні кошти сплачено поручителем на виконання Договору поруки, який недійсним не визнано, то такі кошти набуто кредитором за наявності правової підстави, а тому їх не може бути витребувано відповідно до положень ст. 1212 ЦК як безпідставне збагачення.
Отже, правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов’язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ч. 1 ст. 1212 ЦК, у тому числі й щодо вимоги повернути поручителю кошти, сплачені ним на виконання зобов’язання, забезпеченого порукою.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2C6004A91607B292C2258146002D0BA8
Правова позиція Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року по справі №3-127гс17:
Відповідно до Переліку спеціалізованих послуг, що надаються у морському порту суб'єктами природних монополій, які підлягають державному регулюванню, віднесено, зокрема, забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України, крім причалу, що використовується портовим оператором на підставі договору оренди, концесії, спільної діяльності, укладеного відповідно до законодавства.
Наказом Міністерства інфраструктури України “Про затвердження Тарифів на послуги із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України”, а саме п. 5 розділу 1 загальних положень передбачено, що ПДВ за надання спеціалізованої послуги нараховується та сплачується відповідно до вимог ПК.
Згідно із п.197.8 ст. 197 ПК звільняються від оподаткування операції з постачання послуг з перевезення (переміщення) пасажирів та вантажів транзитом через митну територію України, а також з постачання послуг, пов'язаних із таким перевезенням (переміщенням).
Разом з тим, ст. 1 ЗУ “Про транзит вантажів” зазначено, що транзит вантажів – це перевезення транспортними засобами транзиту транзитних вантажів під митним контролем через територію України між двома пунктами або в межах одного пункту пропуску через державний кордон України, а транзитні послуги (роботи) – безпосередньо пов’язана з транзитом вантажів підприємницька діяльність учасників транзиту, що здійснюється в межах договорів (контрактів) перевезення, транспортного експедирування, доручення, агентських угод тощо; при цьому учасниками транзиту є вантажовласники та суб’єкти підприємницької діяльності (перевізники, порти, станції, експедитори, морські агенти, декларанти та інші), які у встановленому порядку надають (виконують) транзитні послуги (роботи).
Відповідно до положень ст. 7 цього Закону транзитні послуги (роботи) призначаються для споживання та використання за межами митної території України і надаються (виконуються) на підставі відповідних дво- чи багатосторонніх договорів (контрактів) між учасниками транзиту. Договори (контракти) про надання (виконання) транзитних послуг (робіт) укладаються як між резидентами і нерезидентами, так і між самими резидентами і нерезидентами, які вільно обирають комплекс транзитних послуг (робіт), їх надавачів (виконавців), а також засоби транзиту залежно від умов перевезень.
Отже, застосування пункту 197.8 статті 197 ПК можливо до правовідносин, предметом яких є надання послуг, пов’язаних із транзитним перевезенням вантажів, однією зі сторін договору, на підставі якого надаються такі послуги, повинен бути вантажовласник (отримувач транзитних послуг). Послуги, які надаються сторонніми організаціями та на підставі окремих договорів підприємству, що надає послуги, пов’язані з транзитним перевезенням вантажів, не звільняються від оподаткування ПДВ на підставі пункту 197.8 статті 197 ПК.
Забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України, є законодавчо самостійною та відокремленою послугою від здійснення портовим оператором навантажувально-розвантажувальних робіт транзитного або іншого вантажу на підставі окремого договору, зокрема з вантажовласником, щодо надання відповідних послуг, з огляду на те, що ці послуги регулюються різними нормативно-правовими актами та на підставі договорів, які є відмінними за своєю правовою природою та суб’єктним складом. Отже, ці послуги звільненню від оподаткування не підлягають і оподатковуються ПДВ у загальновстановленому порядку.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BEE79DAAA780B77DC225812200504DA1
Правова позиція Верховного Суду України від 26 квітня 2017 р по справі №3-1522гс16:
Формулювання ст. 625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень ст. 549 ЦК і ст. 230 ГК.
Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Правовий аналіз положень ст.ст. 526, 599, 611, 625 ЦК дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за Договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього Договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за час прострочення.
Разом із тим, главою 19 ЦК визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов’язання, передбачених ст. 625 ЦК, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК).
Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК, зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов’язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов’язання до моменту його усунення. Адже інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні ст. 266 ЦК.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DADF31FF5AD2E301C2258115004D153B
Стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, відсутність бюджетних коштів.
Правова позиція Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року по справі № 3-1601гс16:
Формулювання ст. 625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів.
Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов’язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Наявність у Договорі застереження про звільнення покупця від відповідальності за порушення строків оплати товару у разі затримки бюджетного фінансування не звільняє його від відповідальності, встановленої ч. 2 ст. 625 ЦК, оскільки норма ч. 1 ст. 625 цього Кодексу є імперативною і не передбачає жодних винятків незалежно, від причин прострочення виконання грошового зобов’язання.
Таке застереження є підставою для звільнення покупця від відповідальності, яка має іншу правову природу – неустойка (штраф, пеня), збитки тощо.
Аналіз зазначених норм права та умов Договору в справі, яка розглядається, дає підстави для висновку, що порушення відповідачем умов Договору щодо своєчасної оплати товару є підставою для нарахування визначених ст. 625 ЦК платежів, адже відсутність бюджетних коштів не звільняє відповідача від встановленого законом обов’язку відшкодувати матеріальні втрати кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та не позбавляє кредитора права на компенсацію за користування утримуваними боржником грошовими коштами.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/12312A203D9B5F38C225810C004AC716
Стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, форс-мажор.
Правова позиція Верховного Суду України від 12 квітня 2017 р по справі №3-1462гс16:
У даній справі судом першої інстанції встановлено наявність форс-мажорних обставин, факт яких засвідчено сертифікатом ТПП. У зв’язку з цим суд, керуючись ст. 617 ЦК України та ст. 218 ГК України, прийшов до висновку про звільнення відповідача від обов’язку відшкодувати позивачу інфляційні втрати та 3% за період дії вказаних обставин. Рішення місцевого господарського суду було залишене без змін судом апеляційної та касаційної інстанції.
Скасовуючи в цій частині рішення ВСУ зауважив, що відповідно до ст. 625 ЦК України інфляційні втрати та 3% річних входять до складу грошового зобов’язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Зазначена норма, як вказав ВСУ, визначає відповідальність за порушення саме грошового зобов’язання незалежно від наявності чи відсутності вини боржника.
За таких умов ВСУ дійшов висновку, що порушення відповідачем умов Договору щодо оплати товару є підставою для нарахування визначених ст. 625 ЦК платежів, а наявність обставин непереборної сили за договором не звільняє відповідача від встановленого законом обов’язку відшкодувати матеріальні втрати кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та не позбавляє кредитора права на отримання компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/89910B1D8E6A72B4C225810C004AE51B
Відшкодування шкоди.
Правова позиція Верховного Суду України від 29 березня 2017 р. по справі №6-73цс17:
У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).
Порядок відключення споживачів від електропостачання за наявності заборгованості за електроенергію передбачений Правилами користування електричною енергією для населення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 року № 1357.
За пунктами 43–44, 46 Правил енергопостачальник несе відповідальність за шкоду, заподіяну споживачу або його майну, в розмірі й порядку, визначених законодавством. У разі тимчасового припинення електропостачання з вини енергопостачальника він несе відповідальність згідно з умовами договору у розмірі двократної вартості недовідпущеної електричної енергії. У разі порушення прав споживачів енергопостачальник несе відповідальність згідно із законодавством та договором.
Оскільки судом установлено відсутність порушень позивачем Правил, відсутність у нього заборгованості за спожиту електричну енергію, висновок суду про відсутність правових підстав для стягнення із відповідача вартості недовідпущеної електроенергії не ґрунтується на вимогах закону та встановлених обставинах справи.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8246859FE40F2A63C22580FE003B62B0
Стягнення експлуатаційних витрат.
Правова позиція Верховного Суду України від 22 березня 2017 року по справі №3-1381гс16:
У справі, яка розглядається, встановлено, що орендоване відповідачем за 1 грн на рік приміщення використовується для зберігання затриманих предметів – автотранспорту.
Чинним законодавством (а саме: ч. 1, 2 ст. 188, ч. 2 ст. 556 Митного кодексу України, ст. 11 Закону України «Про морські порти України») передбачено безоплатне забезпечення (надання у тимчасове користування) органів доходів і зборів службовими та побутовими приміщеннями, а також обладнанням, засобами та каналами зв'язку для виконання митних формальностей. Водночас зазначеними нормами не передбачено покладення витрат з утримання такого майна на балансоутримувача або на особу, з якою митні органи уклали договір оренди чи зберігання.
Крім того, зі змісту ч. 1 ст. 511, ч. 1 ст. 519, ст. 520 МК України вбачається, що товари – безпосередні предмети порушення митних правил та відповідні документи, необхідні як докази у справі про порушення митних правил, можуть тимчасово вилучатися. Витрати у справі про порушення митних правил складаються, зокрема, з видатків на зберігання товарів, транспортних засобів, зазначених у п. 3 ст. 461 цього Кодексу. Витрати у справі про порушення митних правил відшкодовуються особою, щодо якої винесено постанову про накладення адміністративного стягнення.
Наказом Міністерства фінансів України від 15.06.2012 № 731 затверджено Порядок обчислення сум витрат у справах про порушення митних правил та їх відшкодування, згідно з яким витрати на зберігання товарів, транспортних засобів, тимчасово вилучених у справі про порушення митних правил та розміщених на складах, які використовуються митними органами за договорами оренди чи зберігання, обраховуються на підставі калькуляції витрат за добу зберігання на відповідних складах згідно з договором з дня їх фактичного розміщення на цих складах.
Отже, зважаючи на зазначені положення чинного законодавства, умови укладеного між сторонами договору та встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини у справі, обґрунтованим є стягнення з Одеської митниці ДФС на користь ДП «ІЗМ МТП» понесених витрат (комунальні послуги, електроенергія) на утримання орендованого нерухомого майна – складу для зберігання затриманих предметів за протоколами про порушення митних правил.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/83E6631F9F84D427C22580F30040D27C
Стягнення 3% річних.
Правова позиція Верховного Суду України від 22 березня 2017 р. по справі №6-2829цс16:
Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і вважається особливою мірою відповідальності боржника за його прострочення, та є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов'язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні - гривні.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/711764D333C555F9C22580FA0025A6D7
Виконання зобов’язання, відсутність бюджетних коштів.
Правова позиція Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі №3-77гс17:
Згідно ч. 1 ст. 530 ЦК, якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ст. 617 ЦК особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Однак, не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
Так, зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Таким чином, сама по собі відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов’язання.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/46E3ED1C07F68012C22580F1004AC7E2
Обов’язок оплатити товар.
Правова позиція Верховного Суду України від 15 березня 2017 року по справі №3-1320гс16:
Як установлено судом, правовідносини сторін у справі, яка розглядається, виникли з договору поставки, згідно якого продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 1, 2 статті 712 ЦК).
Положеннями ч. 1, 2 ст. 692 ЦК передбачено, що покупець зобов’язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов’язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
У справі, що розглядається, договором поставки від 01 квітня 2014 року передбачено обов’язок покупця (відповідача) оплатити поставлений позивачем (продавцем) товар за цінами, зазначеними у накладних, що підтверджують фактичну передачу товару від постачальника покупцеві, один раз на тиждень за проданий товар. Разом із тим сторони передбачили право покупця повернути постачальникові товар у разі нереалізації його покупцем протягом 30 календарних днів за умови попереднього повідомлення про це постачальника. Повернення нереалізованого товару за умовами договору здійснюється в присутності відповідальних представників покупця і постачальника на підставі видаткових накладних протягом 7 календарних днів із моменту виставлення вимоги в письмовій формі.
Аналіз наведених норм матеріального права у сукупності з умовами спірного договору дає підстави для висновку, що нереалізація товару протягом 30 днів з моменту поставки та невчинення покупцем (відповідачем) зі спливом указаного строку передбачених договором дій щодо повернення товару постачальникові, тягне за собою обов’язок покупця оплатити товар.
Відповідно до положень статті 610 ЦК порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК).
Оскільки відповідач не реалізував своє право на повернення товару в обумовлений договором строк, його обов’язок щодо оплати товару не виконано в повному обсязі, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо правомірності заявленого позову ТОВ НВП «Поліпром» як в частині стягнення суми основного боргу, так і в частині стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за весь час прострочення грошового зобов’язання.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5DD091E508004FA1C22580ED0049CD6F
Стягнення пені, договір банківського вкладу.
Правова позиція Верховного Суду України від 13 березня 2017 р. по справі №6-2128цс16:
За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 ЦК України).
За положеннями ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що після закінчення строку дії договору банківського вкладу, укладеного 26 січня 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та фізичною особою, позивач 27 та 28 квітня 2015 року звертався до установи банку з вимогою про повернення банківського вкладу та сплату нарахованих процентів, які банк вкладнику не повернув.
За пунктом 4.1 вказаного договору банківського вкладу у випадку невиконання або неналежного виконання умов цього договору сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України.
Згідно із ч. 3 ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 ЗУ «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3 % загальної вартості замовлення.
Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
Отож, вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк – їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену ч. 5 ст. 10 ЗУ «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/88CCB9A0528C668DC22580ED002A8E2B
_03_03.png)
