Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Правова позиція Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року по справі №3-566гс17:
Загальна позовна давність згідно із ст. 257 ЦК встановлюється тривалістю у три роки.
Статтею 258 ЦК передбачено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (зокрема, Законом № 2343-ХII).
Відповідно до статті 267 ЦК позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини 3, 4).
Таким чином, якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов’язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і вирішити питання про наслідки такого спливу (або відмовити у задоволенні заявлених вимог у зв’язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення – захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір із застосуванням наведеної норми ЦК).
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/480EC7834018B43AC225819C002614BE
Правова позиція Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року по справі №3-869гс17, 7 червня 2017 р. по справі №3-455гс17 та від 22 березня 2017 року по справі №3-1486гс16:
Строк, у межах якого пред’являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу) ЦК визначено як позовна давність (стаття 256 ЦК), яка за загальним правилом встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої, відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється однаково – з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону, а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі ФДМУ, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.
Як установлено апеляційним судом у справі, яка розглядається, ФДМУ, на який покладено обов’язок з управління державним майном, про порушення права власності держави щодо спірного майна дізнався ще у 1996 році, складаючи перелік установ, організацій і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року знаходилися у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦРПС), до якого було включено пансіонат «Шацькі озера».
Незважаючи на це та всупереч своєму обов’язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМУ не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі.
При зверненні до суду з позовом в інтересах держави в особі ФДМУ прокурор заявляв клопотання про поновлення строку позовної давності, проте ФДМУ, набувши статусу позивача, питання про поновлення строку позовної давності не порушував, а також не надав доказів поважності причин пропуску звернення до суду. Тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, оскільки прокурор не наділений статусом самостійного позивача.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5F86DD1218914CC9C22581070043CB45
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8EACB3471A3DDEC1C2258144004B4AD5
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4A32CAAF8BA53E2EC225810C004AAF16
Правова позиція Верховного Суду України від 12 липня 2017 року по справі №3-109гс17:
Пунктом 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
У ЦК позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК).
Відповідно до статті 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Положеннями статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема за змістом пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
Однак пункт 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) за своєю суттю спрямований на захист прав власників та інших осіб від держави.
Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК щодо загальної позовної давності, на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5B39DCB383E7F483C2258177003A1F4C
Правова позиція Верховного Суду України від 5 липня 2017 року по справі №6-3030цс16:
Частинами 1, 5 статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).
Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Тому, у кожному випадку необхідно встановлювати, коли конкретно боржник вчинив відповідні дії, адже перебіг позовної давності може перериватися лише в межах строку давності, а не після його спливу.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/84AFAABC782D38A5C225815C004DC6A0
Правова позиція Верховного Суду України від 14 червня 2017 року по справі №6-1009цс17 та від 29 березня 2017 року по справі №6-3087цс16:
За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
Боржник (а відтак і поручитель) узяла на себе зобов’язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до закінчення певного строку, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів.
Отже, сторони встановили не лише строк дії договору, а й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору.
Таким чином, у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
Отже, саме з часу прострочення несплаченої заборгованості відповідно до ст. 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обчислення встановленого ч. 4 ст. 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя щодо окремих зобов’язань за кредитом.
Тобто банк мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання пред’явити вимоги до поручителя.
У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком), а за договором поруки відповідальність поручителя настає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором. Крім того, суди не з’ясували, чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах 6 місяців за кожним щомісячним платежем, та чи припинилась порука за окремими платежами.
Висновки суду про те, що кредитор реалізував своє право, передбачене статтею 1050 ЦК України, і змінив строк виконання основного зобов’язання, надіславши 17 серпня 2015 року вимогу про дострокове повернення кредиту, не ґрунтується на матеріалах справи.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BBCF7CD483595FEAC2258144004B78A8
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6511326C141C7083C22580FE0032EB76
Правова позиція Верховного Суду України від 7 червня 2017 р. по справі №6-298цс17:
Відповідно до положень ст. 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Дійшовши висновку про переривання перебігу позовної давності на підставі ч. 2 ст. 264 ЦК України, зокрема у зв’язку з пред’явленням банком позову до боржника, апеляційний суд залишив поза увагою вимоги ч. 3 цієї статті: після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в ст. 252-255 ЦК України. Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.
Тобто, новий строк позовної давності (після його переривання) починає свій перебіг наступного дня після пред’явлення позову.
Зазначивши, що пред’явленням банком позову до відповідача перебіг позовної давності перервався, апеляційний суд разом з тим з урахуванням вищезазначених вимог закону не встановив, коли почався заново перебіг позовної давності та чи не сплинув він на момент звернення позивача до суду, передчасно відхиливши заяву відповідача про застосування позовної давності.
Таким чином, відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/62F74F2FFBDB5589C2258140003F4BB0
Правова позиція Верховного Суду України від 17 травня 2017 року по справі №3-1396гс16:
Згідно з положеннями ст. 909 ЦК, ст. 307 ГК за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
У справі, що розглядається, перевізник (позивач) взяв на себе зобов’язання перевозити наданий йому експедитором-замовником (відповідачем) вантаж у міжнародному та міжміському сполученні автомобільним транспортом і видати вантаж уповноваженій особі замовника на його одержання, а замовник зобов’язався після отримання послуг сплатити за них обумовлену Договором плату. Між позивачем (перевізником) і вантажовідправниками або вантажоодержувачами договірних відносин немає.
З аналізу наведених норм права та встановлених судом обставин справи вбачається, що між сторонами спору склалися правовідносини з перевезення вантажу.
Відсутність у цьому спорі відносин транспортного експедирування підтверджується положеннями ст. 929 ЦК, ст. 316 ГК, ст.ст. 1, 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність», згідно з якими за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних із перевезенням вантажу. Тобто сторонами такого договору є експедитор і клієнт, на виконання доручень якого діє експедитор.
Відповідно до ст. 315 ГК щодо спорів, пов'язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред'явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
За змістом ст. 1 Конвенції (Закон України від 1 серпня 2006 року № 57-V «Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів») вона застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною країною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін.
Аналіз наведених положень та умови п. 6.2 Договору у справі, яка розглядається, дають підстави для висновку, що суди помилково виходили із того, що на спірні вимоги не поширюється дія Конвенції.
Отже, згідно з ч. 1 ст. 32 Конвенції термін позовної давності для вимог, що випливають з перевезення, на яке поширюється ця Конвенція, встановлюється в один рік. Однак у випадку навмисного правопорушення або такого неналежного виконання обов'язків, яке згідно законодавства, що застосовується судом або арбітражем, який розглядає справу, прирівнюється до навмисного правопорушення, термін позовної давності встановлюється в три роки.
Встановлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання, ст. 614 ЦК покладає на неї обов'язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише в тому разі, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання.
Норми ст.ст. 32–34, 43, 82, 84 ГПК зобов'язують суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, які необхідні для правильного вирішення спору, на основі вичерпних і достеменно підтверджених висновків.
Тобто, під час вирішення спору у справі, що розглядається, суд повинен був з’ясувати, чи є допущене невиконання зобов'язання навмисним правопорушенням (встановити наявність вини у формі умислу).
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/28D510889FBA2ED7C225812C00485646
Правова позиція Верховного Суду України від 15 травня 2017 р. по справі №6-786цс17:
Позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи.
Іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (ч.5 ст.3 закону «Про іпотеку»). Так, згідно із зазначеною нормою іпотека припиняється в разі припинення основного зобов’язання (абз.2 ч.1 ст.17 закону «Про іпотеку»). Натомість у цьому акті не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності щодо основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням.
Таким чином, якщо іншого не передбачено договором, сплив позовної давності щодо основної та додаткової вимог про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема й за наявності рішення суду про відмову в задоволенні цього позову з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F062FFE81B504EFBC225812F004B09F2
Правова позиція Верховного Суду України від 5 квітня 2017 р. по справі №6-2806цс16:
Згідно зі статтею 41 ЗУ «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі.
Відповідно до підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 цього Закону МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність.
Спеціальний ЗУ «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» регулює відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів і спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України.
За змістом цього Закону страхове відшкодування, яке за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності страховик виплатив третій особі, а не своєму страхувальнику, є одночасно й відшкодуванням шкоди третій особі (потерпілому) в деліктному зобов’язанні, оскільки страховик у договірних правовідносинах обов’язкового страхування відповідальності є одночасно боржником у цьому деліктному зобов’язанні.
Отже, з урахуванням зазначеного та з огляду на положення частини шостої статті 261 ЦК України моментом початку позовної давності для регресної вимоги страховика в правовідносинах буде день виконання основного зобов’язання і фактично день припинення цього зобов’язання належним виконанням – день проведення страховиком виплати страхового відшкодування третій особі (потерпілому в деліктному зобов’язанні).
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/66AE943240EF6DA7C2258107004E753E
Правова позиція Верховного Суду України від 5 квітня 2017 року у справі №:6-522цс17:
За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).
Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено частиною 2 статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення.
Таким чином, ВСУ, підтверджуючи свої попередні правові позиції та посилаючись на положення ст. 1048 та ст. 1050 ЦК України зазначив, що позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BF2D96722BBA4617C225810100480F1E
Правова позиція Верховного Суду України від 22 березня 2017 р. по справі №6-3063цс16:
Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CC692DA9673B2CB5C22580FE003F597B
Правова позиція Верховного Суду України від 22 березня 2017 р по справі №6-43цс17:
За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.
До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, може, з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу.
При цьому, якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.
Тому, суди повинні дослідити призначення платежів, квитанції на сплату житлово-комунальних послуг та історію таких оплат і в разі вчинення боржником оплати чергового платежу, встановити чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, що не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.
_03_03.png)
