Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Правова позиція Верховного Суду України від 31 травня 2017 року по справі №6-1803цс16, від 1 березня 2017 року у справі № 6-130цс17:
Припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов'язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним.
Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави.
Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна, оскільки, положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C72A70FA3BB07F7BC2258146005A8122
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F3CE233F1C55C3BFC22580DC0042A112
Правова позиція Верховного Суду України від 15 травня 2017 р. по справі №6-786цс17:
Позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи.
Іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (ч.5 ст.3 закону «Про іпотеку»). Так, згідно із зазначеною нормою іпотека припиняється в разі припинення основного зобов’язання (абз.2 ч.1 ст.17 закону «Про іпотеку»). Натомість у цьому акті не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності щодо основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням.
Таким чином, якщо іншого не передбачено договором, сплив позовної давності щодо основної та додаткової вимог про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема й за наявності рішення суду про відмову в задоволенні цього позову з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F062FFE81B504EFBC225812F004B09F2
Правова позиція Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі №21-1458а16:
Справа, яка ілюструє застосування банком, нотаріусом, державним реєстратором і судом іпотечного застереження або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Предметом іпотеки є земельная ділянка.
Процедура, передбачена законом для переоформлення права власності на предмет іпотеки з іпотекодавця на іпотекодержателя на підставі іпотечного застереження наступна. Встановлюється факт невиконання іпотечного та кредитного договорів. Іпотекодержатель в порядку, передбаченому ст. 35 ЗУ "Про іпотеку", надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Новелою банків є залучення нотаріуса у процес направлення іпотекодавцю вимоги про усунення порушень. Так відповідно до ст. 84 ЗУ «Про нотаріат» - "передача заяв громадян, підприємств, установ та організацій" нотаріус має право видати свідоцтво про передання заяви від одного суб’єкта права іншому, і такі заяви як правило передаються нотаріусом адресату особисто під розписку або поштою із зворотним повідомленням.
У цій справі банк маючи у своєму розпорядженні свідоцтво, видане нотаріусом про передачу вимоги про усунення порушень іпотекодавцю звернувся до державного реєстратора для переоформлення права власності на земельну ділянку (предмет іпотеки) на себе. І державний реєстратор на підставі такого свідоцтва та ряду інших документів переоформив на банк право власності на земельну ділянку.
ВСУ підкреслив, що у подібних випадках, навіть при наявності свідоцтва нотаріуса, заявнику все ж необхідно подавати пакет документів, передбачених Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Пункт 61 цього порядку передбачає, що заявник в такому випадку повинен серед інших документів подати д/р «копію письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця» та документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку отримання іпотекодавцем (боржником) цієї вимоги.
ВСУ розтлумачив, що такими документами можуть бути: повідомлення про вручення цінного листа із вимогою та правильно зазначеною адресою іпотекодавця та фіскальний чек про оплату поштових послуг за направлення цього повідомлення. Таких документів у справі не було. Отже, іпотекодержатель не довів у суді направлення іпотекодавцю вимоги про усунення порушень. Таким чином, рішення державного реєстратора з приводу перереєстрації права власності на земельну ділянку протиправне та підлягає скасуванню.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F67FDC93ED8802F2C225810E002BF742
Правова позиція Верховного Суду України від 29 березня 2017 року по справі №3-1591гс16:
Правова природа іпотеки полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення вимог за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.
При цьому норми ЗУ «Про іпотеку» не обмежують право іпотекодержателя звернутися з грошовими вимогами до майнового поручителя (особи, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов’язання іншої особи – боржника), якщо основний боржник не сплатив борг.
Як установлено судами, ПАТ «Дельта Банк» звернулося до ПП «ОВАС» із кредиторськими вимогами як до майнового поручителя, який не є позичальником за основним договором кредитної лінії, та не є особою, яка отримувала кредитні кошти за цим договором.
При цьому, відповідальність майнового поручителя як іпотекодавця, який не є одночасно боржником в основному зобов’язанні, обмежується вартістю майна, переданого в іпотеку.
Таким чином, у разі невиконання основним боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання іпотекодержатель як кредитор, має право вимагати виконання основного зобов’язання як від боржника і його майнового поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо, а у разі пред’явлення таких вимог до майнового поручителя останній відповідає в межах узятих на себе зобов’язань перед іпотекодержателем.
Враховуючи викладене, ВГСУ дійшов обґрунтованого висновку щодо часткового визнання кредиторських вимог ПАТ «Дельта Банк» у межах вартості предмета іпотеки відповідно до іпотечного договору та включення їх до реєстру вимог кредиторів окремо як забезпечених заставою майна боржника.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3C9E4005A5FC3B27C22581020048DEA8
Правова позиція Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі №6-2967цс16:
Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано ст.39 ЗУ «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст.38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у ст.335 та ст.376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (ч.1 ст. 328 цього Кодексу). Ст.392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.
При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (ч.1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку»).
Отже, якщо суди, ухвалюють судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, то це є неправильним застосуванням норми ст. 39 Закону України «Про іпотеку».
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/436763ABC269A527C22580F0005C31EB
Правова позиція Верховного Суду України від 13 березня 2017 р. по справі №6-224цс17:
Згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Виконання зобов’язання може забезпечуватися заставою (ч. 1 ст. 546 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ст. 575 ЦК України).
Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно із ч. 1 ст. 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених ст. 12 цього Закону.
Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суди повинні розглядати питання про можливість застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі. При цьому здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту.
Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Звернення стягнення на предмет іпотеки повинне задовольнити вимоги кредитора за основним зобов’язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов’язання, що вважається виконаним згідно зі статтею 599 ЦК України.
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BE1687C2C62E5601C22580EB00546A9F
Правова позиція Верховного Суду України від 1 березня 2017 р. по справі №6-2284цс16:
Положеннями ч. 1 ст. 39 ЗУ «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до ЗУ «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду.
За змістом ч. 1 ст. 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.
Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 ЗУ «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 ЗУ «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону.
Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 Закону України «Про іпотеку».
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із ЗУ «Про виконавче провадження», не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку».
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F54B1B6919D39C0BC22580E300344064
_03_03.png)
